Зви́чай — є вираженням традиції. Це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті й побуті якого-небудь народу, суспільної групи, колективу і т.ін.традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і таке інше, пов'язане з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів, і таке інше. Це процес улагодження (урядування, обрятування) громадського життя. ЗвичаЙ в межах спільноти людей також є періодичними, соціальними діями людей в формі твердих, високо ритуалізованих виражень. На відміну від ритуалу, обряду та культу, звичаї набагато менш символічні щодо «вищої мети», хоча багато звичаїв розвиваються з культових дій у процесі культурних змін.
- Термін «звичай» часто ототожнювали з поняттями «традиція», «обряд» У науковій літературі поняття «традиція», «звичай», «обряд» часто вживаються як синоніми, між ними немає чітких меж, деякі автори протиставляють їх, інші — поєднують звичай, ритуал та обряд як елементи традиції..
Сила звичаю полягає в його обов’язковості та «надіндивідуальному» (громадському) характері. На ранніх стадіях розвитку суспільства звичай виступає основним регулятором людської взаємодії, основним (а на перших порах — єдиним) видом суспільної дисципліни. яка склалася в роді чи племені. Він продовжує існувати й функціонувати і в розвинених етнічних системах (поряд з правом та іншими нормами), персоніфікуючи більш-менш обов’язковий зразок поведінки в побуті. Людина, яка не дотримується звичаю, зазнає з боку колективу певного тиску, що свідчить про те, що вони (звичаї) визнаються цінністю (часто моральною). І мають примусовий характер. Основна функція звичаю — збереження минулого досвіду.
Класифікація У залежності від обраної основи класифікації звичаї можна поділити на різним чином. Звичаї можуть бути класифіковані на позитивні і негативні, віджилі види. Іспанський філософ і культуролог Хосе Ортега-і-Гассет виділяє два типи звичаїв: «слабкі і м'які» та «сильні і тверді». Першими є «звичаї і вдачі», — звичні норми поведінки, взаємин, котрі закладаються в суспільстві впродовж тривалого часу й так само довго і поступово виходять із вжитку. До «сильних і твердих» належать звичаї, які, як правило, насаджуються політиками і державними діячами, і які є не стільки звичаями, скільки політичними або ідеологічними кліше. Вони блискавично виникають і настільки ж блискавично зникають. У роки існування радянського суспільства звичай був оголошений пережитком, хоча в Радянському Союзі нав'язувалося чимало фальшивих звичаїв.
Деякі приклади українських звичаїв
- Українські звичаї, присвячені святу Івана Купала: гадання по вінках; гадання на вогні; гадання по квітках; зустріч із сонцем тощо.
- давній український звичай: обходити поля у другий день Зелених свят;
На побутовому рівні певною мірою збереглися звичаї вибирати кумів при хрещенні дитини; дарувати подарунки для немовляти, нареченим; влаштовувати поминання померлих родичів. Побутують звичаї дарувати молодятам непарну кількість квітів, не з пустими руками перший раз побачити немовля, вітальні формули під час календарних свят, зустрічі гостей. В культурі українців також з’являються нові форми звичаїв: відзначати події вступу до навчальних закладів і отримання дипломів, професійних відзнак, нагород тощо.[
Звичай як джерело права Правова традиція та звичаєві норми є невід'ємними елементами етнонаціональної культури. Звичаєве право (звичаєве — це стосовне до звичаю) — сукупність звичаїв, які стали нормами права.
На українських землях На українських землях звичай відігравав значну роль упродовж усього дорадянського періоду. З найдавніших часів відомі договори Русі із Візантією (911, 944, 971 рр.), що ґрунтувалися на «законі руському» (неписаному звичаєвому праві Київської Русі). Нормативно закріплювали стародавні звичаї у сфері цивільного права, а саме: майнові правовідносини між членами сім'ї, звичаї спадкування, торговельні звичаї тощо. Руська правда — визначна збірка права Київської Русі XI–XII ст., так само ґрунтувалася на звичаєвому праві. У часи панування на українських землях литовської та польської влади, у XVI — XV ст., давньоруське звичаєве право залишалося основним джерелом регулювання суспільних відносин. Козаки Запорозької Січі всі свої правовідносини ґрунтували виключно на звичаєвому праві,яке називали «козацьким правом» або «вольностями». Радянська правова доктрина заперечувала можливість застосування звичаєвого як джерела правового регулювання суспільних відносин, допускаючи його використання лише у міжнародному праві. Після набрання Україною незалежності, у процесі глибинного реформування всіх галузей права звичаєве право знову набуває все більшого значення у національній системі права.
Соц.медіа / Social Media
Підпишіться на нашу щотижневу розсилку / Subscribe To Our Weekly Newsletter
- Без спаму, сповіщення тільки про нові продукти, оновлення.
- No spam, notifications only about new products, updates.